Ночі Дівочі

“Чим є війна, а особливо для жінки-вояка, – спитайте тих, що її перейшли”, - писала майже сто років тому Олена Степанів, перша жінка-офіцерка у світі, хорунжа Українських Січових Стрільців. Нагороджена за відвагу двома Хрестами Хоробрості та Хрестом Карла, Степанівна “стріляла як хлоп”, відзначилася у легендарному бою за Маківку і разом зі своєю чотою січовиків-гуцулів ночами здійснювала півсоткілометрові переходи по засніжених горах. Утім донедавна невидимою залишалася її боротьба за саме право бути серед січовиків, можливість відстоювати свій край в бою. Образ молодої вродливої командирки використовувався і тиражувався: чи то для того, щоб надихнути на патріотичну боротьбу, чи щоб присоромити тих, хто її уникає. Проте, єдина, хто не отримала від своєї популярності зиску, здається, була сама Степанівна: про її повернення з полону клопоталися не побратими-січовики, а треті особи; згодом і сама Олена полишає військо та припиняє спроби побудови рівності внаслідок інтриг, а пізніше, вже наприкінці Другої світової - опиняється з сином в сибірських таборах, як символ націоналізму. Що штовхало молоду жінку понад сто років тому на таку самовідданість? А що керує нашими сучасницями, тепер? Розмовляючи із Оксі - сучасною посестрою легендарної Степанівни, першою жінкою-командиркою бойової групи загону спецпризначення “Омега” Національної гвардії України, учасницею жіночого руху Veteranka - порівнюємо досвіди і доходимо висновку, що відвага, відповідальність, любов до рідного краю не мають ні гендерних ознак, ні терміну давності. Під Різдво мріємо про те, щоб мир і любов панували в кожному серці, а війна скінчилася лише нашою перемогою.

“І я так само не знаю, що буде з нами всіма і з усією цією державою завтра (держави під назвою срср в перспективі, звичайно, не стане), але впевнена, буде щось інше, ніж учора. А де є рух, є якась надія». Так завершувала у 1991 році свої «Листи з Києва» Соломія Павличко і, сподіваючись, виявилася права. Літературознавиця, представниця питомо інтелігентної родини, донька свого батька, вона й сама приводила в рух наше заспане совком суспільство. Власними знаннями, вміннями, звʼязками засівала зерна західного правдивого інтелектуалізму, фемінізму, професійності. І вони проросли. Бо якраз завдяки Соломії та її оточенню, яке вона «зшивала собою» ми маємо і сучасну українську літературу з чутними жіночими голосами, і достойну неклішовану оцінку нашої класики. Її втрата, нещасний випадок, та дірява труба з підступним чадним газом, видається однією із найбільших несправедливостей, яку час не згладить і не виправить.Цікава і цікавська, справжня лідерка свого покоління - так Соломію (або як найближчі кликали її - Солю) змальовує її близька подруга письменниця Оксана Забужко. Їхні спільні спогади і пригоди - це перший Майдан, або Революція на граніті, «довгі кембриджські вечори», нескінченні телефонні розмови, зустрічі і присвяти в книгарні «Поезія», передноворічні soiree видавництва «Основи», писання, читання та переписування - безцінна хроніка 90х очима двох відважних жінок, які, тримаючись одна за одну, вибрали бути собою. І зуміли, змогли!

“Усе - лише не це! Не ці спокійні дні, Де всі слова у барвах однакових,Думки, мов нероздмухані вогні,Бажання - в запорошених оковах.Якогось вітру, сміху чи злоби!Щоб рвались душі крізь іржаві ґрати,Щоб крикнув хтось: ненавидь і люби - І варто буде жити чи вмирати!”Найкраще про поета говорять, мабуть, вірші. Про Олену Телігу - так точно. Запальна кароока дівчина із “добропорядочної” родини чиновника, яка здійснила кардинальний розворот від свого рос-ісперського виховання вміло точила слова як мечі і вкладала їх в руки борцям за українську національну державу. Як відчитуємо з перших рядків, найбільшим гріхом для неї була марнота, конформізм та брак відваги. Ці риси сама ж авторка приписувала “партачам життя” і всіма своїми діями (а в Теліги ви часто можете зустріти слово “чин”) вона старалася протиставитися - жити змістовно, ідейно, і запалом, навіть якщо й коротко. Лише за 36 років земного шляху, Олена Теліга зуміла залишити нам добірку полумʼяної поезії, пригорщу добротної публіцистики і критики, цілий журнал, а також безкінечні повагу та натхнення. Із нашою співрозмовницею, Мирославою Барчук - також публіицсткою, журналісткою, телеведучою та поціновувачкою літератури - багато читаємо вголос Теліжині тексти. Чудуємося, як слово, промовлене вголос, перед кимось, хоч навіть і в діалозі, набуває одухотворення, а з нами відбувається окрилення. Міркуємо, як часто героїзм помаркований смертю, що нам дає відвагу критикувати інших; про категоричність і поправку ідеології на час; про український націоналізм - і чи відбувся він, попри те, що аж так багато розмов збурює й досі; і про любов - як неодмінну мотивацію повернення до українства. Дякуємо за сприяння у записі @radioNV

“Я ховалася від того, що відбувалося, як могла, у своїй майстерні, працювала похмуро і багато, залишаючись холодною і дуже далекою до всього, і от раз уночі почула спів, вийшла на вулицю. Українці виходили після мітингу, щось зовсім незвичне охопило мене. Уперше за всі місяці”, - писала Олександра Екстер у одному з листів своїм друзям про події української революції 1918 року. Ми дотепер не можемо однозначно стверджувати, чи вважала себе Олександра Екстер, в дівоцтві Григорович, донька білоруського єврея та матері-грекині - українкою. Але вона точно була тутейшою, тобто, місцевою, киянкою і що відомо беззаперечно - захоплювалася українськими взорами, кольорами, ритмами і фактурами, які сміливо, по-авангардному деконструювала і перетворювала на нове мистецтво, чи то пак, мистецтво нового часу. Конструктивізм Екстер був занадто, по-фольковому барвистим, та вона послідовно втілювала його і на полотнах, і на театральних сценах, і в костюмах, і навчала йому своїх учнів.Ольга Штейн, як і годиться художниці нашої доби, більше зосереджується на сенсах, ніж матеріала чи формах. Вона осмислює питання віри, любові, цінності землі, бажання влади та підкорення; працює із ґрунтом, хутром, харчовими продуктами;створює абстрактні скульптури, рисунки, перформативні акти та навіть дивани(!) як арт-обʼєкти, а на дозвіллі за потреби може залити бетонну підлогу чи покласти асфальт. Утім, із “амазонкою авангарду” (як називали Екстер) у них чимало спільного - і разом ми говоримо про строкате коріння, цікаве прізвище, інкоропорованість у світові мистецькі кола, яскраву сценографічну роботу у театрі, бажання ділитися досвідом і мистецьким простором (адже Ольга провадить власну студію, куди запрошує виставлятися інших митців), а також що означає бути художником у такі буремні часи як наші, і такі буремні часи, як століття тому.Дякуємо за сприяння у записі Radio NV ‪@radioNVua‬

«У моїх мандрівках із краю в край я ніде не зустріла раю, якого сподівалася. Зате хоч здалека схопила кілька відблисків земного щастя, яке тепер має для мене більшу вартість, ніж уявлені раї. Ось чому я далі їду в дорогу, що ще довгою смугою стелиться переді мною. Перебуду ще не одні злидні, переможу не одну перешкоду тільки на те, щоби в переході вкрасти сям-там кілька відблисків екзотичної краси…»Так Софія Яблонська - мандрівниця, журналістка, письменниця - описує своє призначення: чи то у подорожі Сходом, чи то у житті загалом. Протягом 30-х років ХХ століття вона вже зробила неможливе для дівчинки з Галичини: вирвалася з лабет провінції до Парижа, обігнула земну кулю з фотоапаратом та нотатником в руках, віднайшла своє професійне покликання, та, попри скепсис (особливо, чоловічий), майстерно реалізувалася у своїй діяльності. Можливо, Яблонська, зі своїми тревелогами і листами до жіночих журналів - перша українська інфлюенсерка. Щира і сенсовна, яких ми найбільше любимо.Довший час забута на вітчизні, останні роки Яблонська перевідкривається нам голосом Даші Астафʼєвої, інфлуенсерки сучасної, засновниці аудіо-застосунку underbooks - і теж непересічної українки, яка зростала у маленькому містечку на далекій Дніпропетровщині, взяла приступом столицю і сягнула навіть далі - до міжнародної суперзірки видання Playboy. Здавалося б, мети досягнено. Та, як і Софія, Даша також обирає невтомний шлях самурайки - щоденного пошуку та вдосконалення себе, задля змістовного життя та користі суспільству. Обидві “зорі світові” - і Яблонська, і Астафʼєва - надихають сміливістю: бути собою, шукати ті далекі обрії - як і у світі, так і всередині власної душі.Дякуємо за сприяння у записі Radio NV ‪@radioNVua‬ Підтримайте "Ночі Дівочі" на Patreon